Черкаський політехнічний технікум уже давно називають «кузнею технічних кадрів». І — небезпідставно. Бо за 90 років своєї діяльності він підготував за денною і заочною формами навчання понад 19 тисяч спеціалістів середньої ланки: техніків-механіків, гідромеліораторів, будівельників, електромеханіків, технологів, програмістів, економістів, оцінювачів і найбільше техніків-електриків — 10,5 тисячі, які поколіннями працюють в енергетичній системі країни.
Взагалі, в Україні не знайдеться, мабуть, жодної галузі, де б не трудилися випускники Черкаського політеху. Енергетика, агропромисловий комплекс, будівництво, транспортна система, підприємства хімічної, машинобудівної, автомобілебудівної промисловості, житлово-комунальна сфера — скрізь успішно діють фахівці ЧПТ. Багато вихованців технікуму стали відомими вченими, провідними спеціалістами в різних галузях виробництва, педагогічними працівниками, керівниками підприємств різної форми власності, організацій, установ. Немало з них відзначені високими урядовими нагородами. Взагалі ж, фаховий рівень випускників цього навчального закладу вже давно отримав визнання не тільки на Черкащині та в Україні, а й за її межами.

Початок

Історія політехнічного технікуму вмістила в собі цілу епоху, нерозривно пов’язану з доленосними періодами в житті нашої країни.

Почалася ж вона 1-го вересня 1922-го року, коли в  Черкасах на клопотання міської влади перед урядом було відкрито професійно-технічну школу.

Розташувалась вона спочатку в будинку колишнього ремісничого училища — там, де сьогодні знаходиться госпіталь для учасників Великої Вітчизняної війни — по вулиці Ільїна, 242. План набору до ПТШ попервах становив 75 осіб, на базі 7-ми класів. Та, як з’ясувалося, виконати його було нереально: на той час діти з робітничих і селянських сімей мали освіту хіба що 3-4 класи. Тільки-но закінчилась громадянська війна, скрізь панували бідність, розруха, голод, і про навчання тоді думали в останню чергу. Тож було встановлено новий план — 40 осіб на базі чотирьох класів. Але і  його школа змогла виконати аж на кінець жовтня.

Тоді ж розпочалися і перші практичні заняття, бо до цього у профтехшколи не було ні верстатів, ні устаткування. Все це звозилося протягом двох місяців гужовим транспортом із колишнього Сунківського ремісничого училища. Учні вивчали математику, фізику, українську мову та літературу, опір матеріалів, технологію металів, машинобудування, креслення, малювання. Інші предмети навчального плану не викладалися — як через відсутність викладачів (їх тоді було лише шестеро), так і підручників.

Але був у школи директор — Іларіон Григорович Крижанівський — настійна, енергійна, віддана справі людина, який зробив усе, щоб профтехшкола не тільки повноцінно запрацювала, а й почала активно розвиватися. Педколектив поповнився висококваліфікованими майстрами-інструкторами, було відремонтоване обладнання, введено в дію електростанцію. Почалися практичні заняття, було організовано гурткову, суспільно-масову роботу. За короткий час профтехшкола стала авторитетним навчальним закладом у місті, привабливим для молоді.

І все ж перед самою ПТШ постало немало проблем. Подальший її розвиток перепиняли недостатність приміщень для навчання і практичних занять, слабка матеріально-технічна база. І знову ж таки ці питання були вирішені, завдяки І.Г.Крижанівському, який у своєму виступі на Всеросійському з’їзді комнезамів довів його учасникам, наскільки важливою є роль Черкаської профтехшколи у підготовці технічних кадрів для Черкаського (тоді — Шевченківського) округу. Там же було прийнято рішення про передачу Черкаській ПТШ всіх будівель і споруд Черкаського спиртогорілчаного заводу.

У 1923-му році Черкаська професійно-технічна школа переїхала за своєю новою і тепер уже постійною адресою — у заводські приміщення по вулиці Ільїна, 226. До речі, сьогодні  ці будівлі є пам’ятками архітектури та містобудування, адже їхній вік нараховує майже 130 років.

Становлення

Слід сказати, що профтехшкола вже в 1926-му році повністю перейшла на прийом учнів на базі 7 класів, а до 1929-го року зробила шість випусків. Силами учнів і викладачів заводське устаткування було демонтоване, приміщення переобладнані під навчальні кабінети та майстерні.

Можна лише уявити, якою важкою була ця праця, коли довелося розклепати усі цистерни для спирту, які знаходились усередині будівель і кожна була місткістю по 10 тисяч відер, винести все це назовні і завантажити у вагони. Попри все, профтехшкола ще й почала заробляти гроші для свого розвитку та матеріальної підтримки учнів. Відремонтували вальцевий млин і перемелювали зерно для селян. Придбали два вантажні автомобілі й переобладнали їх під автобуси, які обслуговували пасажирів за маршрутом «Центр-Соснівка». Виконували різноманітні замовлення від підприємств теж не безкоштовно.

Про проблеми з набором й мови вже не було — молодь прагнула отримати технічні професії, які користувалися все більшим попитом, бо в країні розвивалися промисловість, сільське господарство.

1929-ий рік став для Черкаської профтехшколи значимим — вона отримала статус індустріального технікуму.

Згодом у цього навчального закладу були різні назви: технікум механізації та електрифікації сільського господарства, технікум гідромеліорації і електрифікації сільського господарства, технікум електрифікації та сільськогосподарського будівництва — все залежало від того, які спеціальності в той чи інший час були особливо потрібні народному господарству країни.

У 1989-му році технікум отримав назву — політехнічний. І вона теж є відповідною багатовекторності спеціальностей, які готує цей вищий навчальний заклад для різних галузей вітчизняної економіки.

Часи випробувань і перемог

Лише той, хто пам’ятає минуле, гідний будувати майбутнє. До історії свого навчального закладу в технікумі ставляться з особливою повагою. Тут створено музей технікуму, в експозиціях якого представлені всі періоди його  розвитку. І перед однією з них не можна не схилити голову — це часи Великої Вітчизняної війни. Всі випускники 1941-го року пішли на фронт, а немало з тих, хто залишився на окупованій німцями території, стали учасниками опору, діяли в партизанських загонах. Технікум же був евакуйований в Воронезьку область, в місто Острогорськ. Відновив він свою роботу в Черкасах у 1944-му році — майже відразу ж після звільнення міста від фашистських загарбників.

Важкими були часи відбудови, в якій учні і викладачі брали найактивнішу участь: будували міст через Дніпро, орали понівечену війною землю для нового врожаю, створили своє підсобне господарство, завдяки якому пережили голодні післявоєнні роки.

Ніхто не забутий і ніщо не забуте. В технікумі пам’ятають усіх, хто в різні роки тут працював,  — викладачів, майстрів, директорів, які внесли вагомий вклад у становлення і розбудову цього навчального закладу. Заслужений працівник фізичної культури України М.Л.Середа, викладач М.М.Бабич, майстер виробничого навчання Г.Т.Бондаренко, завідуючий фельдшерським пунктом К.М.Чемерис, прибиральниця М.П.Науменко — життя цих людей протягом десятиліть було пов’язане з технікумом і світлою залишається про них пам’ять. Про багатьох крізь призму спогадів вихованців і працівників йдеться в «Літописі Черкаського політехнічного технікуму» — представницькій книзі, виданій до 90-річчя цього навчального закладу.

Особливе місце в житті технікуму займав Григорій Прокопович Вовк. Сам випускник технікуму, ветеран Великої Вітчизняної війни він 27 років очолював цей технічний навчальний заклад і зробив для його розвитку немало: суттєво зміцнив матеріально-технічну базу, збудував два гуртожитки, спортивний зал, забезпечив навчальні кабінети і майстерні новим обладнанням тощо.

У непростий для колективу період — у 1992-му році, прийняв керівництво технікумом Геліодор Геліодорович Блонський.

Економічна криза в країні, відсутність фінансування з боку держави, затримки з виплатою зарплати працівникам і стипендій студентам,  перехід на ринкову економіку, зупинка підприємств, а отже, й труднощі з працевлаштуванням випускників — питань до вирішення було немало. І все ж технікум не тільки вистояв, а й не припинив свій розвиток. Створювались нові спеціальності, збільшувалась чисельність студентів, зростав трудовий колектив. 16 років очолював Геліодор Блонський Черкаський політехнічний технікум, якому взагалі віддав понад 36 років свого життя і в якому й зараз продовжує трудитися. І слід сказати, що спільно з колективом добився того, що технікум сьогодні є одним з провідних вищих технічних навчальних закладів України.

У ЧПТ готують технічну еліту держави

Традиції своїх попередників продовжує  Дмитро Володимирович Галат, який працює в технікумі майже 30 років і пройшов у ньому шлях від викладача до директора.

Сьогодні технікум готує фахівців за дев’ятьма спеціальностями з шести  галузей знань. В технікумі діє 31 лабораторія, 46 кабінетів, обладнаних технічними засобами навчання, різними видами комп’ютерної техніки,  5 дисплейних класів, 7 виробничих цехів, СТО автомобілів, бібліотека на 65 тисяч примірників книг. Є свій гуртожиток, спортивні зали. Навчально-виховний процес забезпечують 95 викладачів, 44 з яких мають вищу кваліфікаційну категорію, 28 нагороджені знаками «Відмінник освіти України» та А.С.Макаренка, 23 — Почесними грамотами Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. Понад 40 років працюють у ЧПТ головний бухгалтер І.М.Глеб, завідуючий заочним відділенням Г.С.Тесленко, стільки ж віддала технікуму інспектор відділу кадрів В.П.Іляшенко. Їхній професійний досвід, відданість справі – це орієнтир для молоді.

Наскільки технікум популярний серед молоді, говорить уже те, що тут завжди є конкурс на вступ до нього. Взагалі ж у технікумі вже не одне десятиліття поспіль навчаються династіями — від дідів і батьків до дітей і онуків. Саме життя доводить: спеціальності й освіта, які дає ЧПТ, гарантують успішність у житті і фахові перспективи. Технікум сприяє отриманню першого місця роботи на провідних підприємствах області. Після його закінчення молодь має можливість продовжити навчання за скороченим терміном у ВНЗ  ІІІ-ІY рівня акредитації.

Черкаський політехнічний технікум упевнено рухається в майбутнє. На основі високих моральних цінностей і апробованих десятиліттями традицій виховується нове покоління, формується нова технічна еліта, професіоналізм якої потрібен Україні, яку ми всі прагнемо бачити розвиненою державою ХХІ-го століття.

Наталя Віргуш